Цією публікацією започатковуємо серію невеличких нарисів про цікаві місця, різноманітні старожитності і окремі знахідки, які ми відвідали і побачили під час подорожей по теренам Олевського району у серпні 2019 року
На північно-східній околиці м. Олевська, на живописному лівому березі р. Уборті, розташована база Житомирської археологічної експедиції. Вона розмістилася в колишній будівлі пилорами. Будиночок одноповерховий, доволі просторий, одну частину займають робочий кабінет, кухня і спальні місця, а другу – лабораторія (Рис. 1,1).
Поруч із базою розташоване городище Бабина гора, на якому археологи виявили давній колодязь (Рис. 1, 2-3).
Базу ретельно охороняють друзі наші менші: Ягда, Юта, Нора і поважний Петрович (Рис. 1, 4-7).
Робочий день у археологів починається рано. О 7-й годині ранковий туалет, потім сніданок, смачна і запашна кава, а далі близько 8-ї – в дорогу.
Сьогодні ми з місцевими краєзнавцями направляємося до “Олевської Амазонії”, місцевість, де рідко ступає нога людини, в нетрях якої ховається свідок сивої давнини. По “Варшавці” доїжджаємо до ледь помітного повороту, а далі 1,5 – 2 км пішки в глиб лісу.
Лісова дорога, як стежка, вузька, нерівна, горбата, слизька, з ямами заповнені водою, з двох боків покрита густими чагарниками, з вузькими проходами, місцями поруйнована норами бобрів (Рис. 2, 1). З двох сторін по узбіччям дорога обмежена болотистими сухими або заводненими низинами, покрита густою лучною рослинністю, поваленими деревами (Рис. 2, 2-3). Де не де видніються скупчення великого каміння – виходи кристалічних порід на поверхню.
Просуваємося немовби в лабіринті. З однієї дороги ми повертаємо на порослу просіку, трава в ріст людини та несподівані ями, які неможливо помітити, а потім на вузьку стежу, знову повертаємо і виходимо до стовпа, що позначає лісові квартали та на більш-менш тверду ґрунтову дорогу (Рис. 2, 4-5). У весь шлях нас супроводжують не полишаючи ні на хвилину хмари злих лісових комарів і мошки, які роблять усе щоб ми не втілили свій задум у життя, якомога швидше покинули ліс і повернулися назад.
Врешті, подолавши усі перешкоди, ми попадаємо на приховану серед боліт ділянку з більш-менш розрідженим лісом, через густі зарості якого ледь пробиваються промінчики ранкового сонця. Перед нашими очима на перший погляд відкривається звичайний лісовий краєвид, але серед дерев, густої лучної рослинності і чагарників ми поступово помічаємо невеличке підвищення. Після візуального обстеження території ми переконалися в тому, що серед заболоченої місцевості в лісових хащах неподалік Олевська, ховається від ока людського давнє укріплення (Рис. 3).
На топографічній карті 1932 року його позначено як городище (Рис. 3,1) . Воно відносно невелике, має витягнуту овальну форму, розмірами 51 х 68 м (0,34 га). Оточене по периметру невисоким валом з пласкою вершиною і пологими схилами (Рис. 3, 2-4). Рову навколо і розривів між валами не спостерігається. Вал висотою 0,6 – 1,1 м, шириною 5 – 7 м, задернований, поріс деревами. Із ззовні по периметру, в середині у південно-східній та на валу у південно-західній частинах укріплення спостерігаються виходи природного каменю. Подібне городище відоме в сусідньому Овруцькому районі. Воно також сховане у гущавині лісу серед заболоченої місцевості неподалік с. Магдин. Городища за топографією належать до типу низинних, розташованих поблизу або серед заболочених місцевостей і близькі до укріплень милоградської культури. Племена цієї культури мешкали на теренах краю у скіфський період ранньозалізного віку VII – III тис. до н.е. Їх пов’язують із неврами, про які згадує давньогрецький історик Геродот, а місцевість із загадковою Невридою, за якою, далі на північ розміщаються землі Меланхленів, а ще далі таємнича Гіперборея (Рис. 3, 5-6).
Подальші дослідження допоможуть уточнити культурно-хронологічну приналежність та функціональне призначення пам’ятки.
20.08.2019 р.
Старший науковий співробітник
відділу досліджень музею О.О. Тарабукін